|  As a participant in the journey trough Bosnia to Australia it is a real pleasure to have the opportunity to address you on this important event – celebrating 120 years of migration from Ukraine . This journey trough Bosnia to Australia is a story of courage, determination, preservation of National Culture, faith and language in the face of, at times very adverse conditions, but also very rewarding times. Our master of ceremonies will add little more to your existing knowledge of this special event. I will now speak to those present in Ukrainian and I thank you in advance for your understanding.
Хоча офіційна дата переселення українців до Боснії рахується 1890 рік, a ми вибрали святкувати 120 років переселення 2009 року, все ж таки українці були присутні в Боснії набагато раніше. Є згадка, що перші українці прийшли до Боснії боротися проти турків у повстанню 1875-1878 роках. Участь у тому повстанні їх мотивувала думка, що з повстанням почнеться розпад великих багатонаціональних держав у Європі і що це призведе до визволення українського народу. За інформаціями Теофана Василевського, який брав участь у повстанню і який подавав повідомлення до української преси у Львові, довідуємося, що українці боролися у чотах Пеки Павловича, а на українських землях проводилися грошові збірки на допомогу повстанцям в Боснії.
Після визволення Боснії від турків, вона була окупована Австро-угорськими військами та стала частиною цієї імперії, якою Галичина вже була перед тим.
Коли у 1882 році у Боснії вибухнуло нове повстання, цього разу вже проти Австро-Угорщини, то імперія для придушення цього повстання використовувала 9 галицьких батальйонів в яких були мобілізовані і українці і поляки, серед яких був і український письменник Андрій Чайковський (1857-1935), який після повороту з Боснії до Львова написав книгу "Спомини з перед десяти літ" у якій описує мальовничі краєвиди Боснії. Також треба нагадати, що під час цілого панування Австро-угорської імперії певне число українських хлопців приїжджало до Боснії служити військовий термін. У воєнних архівах Боснії знаходимо примітку, що у 1895 році там у війську служило 1292 греко-католиків.
На прибуття інших українців до Боснії і Герцеговини багато впливали економічні та політичні задуми Австро-Угорщини на цих теренах. За відміну від інших властей (або окупантів) у Боснії, Австро-Угорщина почала передові зміни у всіх напрямках: увели нові закони, почали будувати дороги, мости, воєнні і цивільні об`єкти, відкривали шахти, фабрики, школи, тощо. А щоб все це здійснити були змушені вислати до Боснії службовців, жандармів, робітників та ремісників, яких там не було. У архівних документах в Сараєві знаходимо українські прізвища, як Бойко, Тимчишин, Вусович, Давидчак, Яворський та інші які були суддями в Сараєві або Баня Луці, а Михайло Зобків був секретар крайової влади в Сараєві і голова сенату при вищому суді. Австро-Угорська Влада направляла їх до Боснії разом із чехами і поляками бо вони краще розуміли і скоріше вивчали мову місцевого населення, як це могли німці або мадяри.
Також в цей час уряд старався якомога більше зробити плодючого ґрунту у дуже лісистій Боснії тому почалися сезонні роботи корчування боснійських лісів. Уряд висилав своїх агентів по цілій тодішній імперії, щоб вербувати платних робітників до викорчування лісів. Таких агентів було багато в Галичині, які вже у квітні (після закінчення весняних сільських робіт) брали людей до Боснії, які там попрацювали 2-3 місяці а тоді в липні поверталися в Україну де відбували жнива. Після вересня місяця деякі знову поверталися на роботу до Боснії.
Частина українців знаходили роботу в промислових центрах Боснії і Герцеговини, як на приклад у залізно виробничому заводі у Зеніці. У одному з документів – листів, який управа залізно виробничого заводу у Зеніці вислала міністерству з метою, щоб проблему нестачі робітників у цій галузі вирішити поселенням українців з Галичини, і їм дається така характеристика: "Протягом роботи тут, ці робітники перетворилися у гідних майстрів у майстернях, на складах і на виробництві. Ці люди показалися дуже працьовитими, інтелігентними і урівноваженими."
Напевно ці робітники і були першими, які ширили інформацію в Галичині, що в Боснії є багато незаселених просторів і дешево можна купити землю.
Перша група організованих галицьких переселенців прибула до Боснії 1889 року, їх було коло 100 родин , які поселилися в селищі Клічково Брдо біля Нового Мартінця.
Наступний приплив українських, польських та інших поселенців був пов`язаний з плановим поселенням державної землі (царовини), яка була під лісом. Для поселення держава виділила простір, який знаходився у північній частині Боснії у банялуцькому окрузі. Земляні ділянки віддавалися поселенцям не у власність а в оренду на десять років за яку вони були повинні платити. Щойно після 10-ти річного терміну, якщо влада думала, що поселенці того варті, вони могли отримати землю і ліси у свою посілість.
Наймасивніше переселення українців з Галичини до Боснії відбувся у періоді 1895-1905 років. Найбільшою концентрацією українського населення у Боснії творив повіт Прнявор. За переписом населення у 1902 році у Боснії було 2100 українців, а вже у 1910 році там було 8136 осіб з яких 82,4 % жили у селах, а 17,6% у містах.
Про долю групи українців, які приїхали отримати обіцяну землю (царовину) обширно описав монах ЧСВВ Йосиф Бродський у книзі "Положенє українців (русинів) у Боснії), яка видана у Львові 1909 року. Він записав, що переселенці прибувши до Прнявора не мали де поміститися, бо не було готелів, а було багато таких, що не маючи що робити піддавалися алкоголю, багато почали хворіти на пропасницю і тиф. Він описав про всі проблеми від мовних до фінансових з якими українці в Новому Краю стрічалися. Серед труднощів було потрібно переселенцям знаходити засоби для прохарчування сімей, які часто складалися з 5 або 6 членів, а часто і багато більше. Ті які мали трошки грошей то купували муку у сербів, а ті які не мали то збирали листя і варили для їжі.
Проте усі ці труднощі тяжкою працею і зусиллям поборено. Хоча багатьох наших людей обдурили по приїзді до Боснії і більшість із них залишилися не тільки без грошей, але і коня, плуга і сокири, позиками у хорватських і сербських банках з відплатою і до 120%, вони скоро розгорнули своє господарство і скоро перевищили старожилів, бо володіли більш передовими методами обробки землі ніж місцеве населення. Вперше вони запровадили тут залізний плуг та продемонстрували перевагу глибокої оранки. Принесли із собою раніше невідомі у Боснії культури – жито, гречку, картоплю, хміль та досвід садівництва, городництва та бджільництва. Від українців місцеве населення навчилося техніки будування, штукатурення і білення домів та користатися в побуті ліжком і кухонною плитою.
Життя українців у Боснії тісно пов`язане із Українською (Греко) Католицькою церквою, яка від першого дня від`їзду до Нової Землі журилася, і у міру можливості, допомагала українцям там.
Вже 1899. року римо-католицький парох у Прняворі Мірко Шестіч, пише звіт до свого владики у Баня Луці Маріяна Марковича, про колоністів у своїй парафії, тобто про українців греко-католиків у Прняворі і в довколішних селах.
Під кінець 1899. і початком 1900. року починають контакти між владиками – Шептицьким, Дрогобецьким у Крижевцях і римо-католицьким Марковичем у Баня Луці. Кир Андрей Шептицький просить владику Юліяна Дрогобецького, шоби призначив одного священика для українців у Боснії. Кир Юліян призначив о. Андрея Сеґедія, а фра Маркович рекомендує Сеґедія Крайовій владі у Сараєві посередництвом Окружної області у Баня Луці. Ця баня-луцька Окружна область повідомила 11. січня 1900. року владику Марковича, що Краєва влада у Сараєві згодилася, щоби українці греко-католики у Прняворі і прняворськім повіті мали свого душпастиря, щоби його осідок був у Прняворі, а як нагороду – субвенцію призначили йому 1000 форинтів річно.
О. Андрей Сеґеді сам душпастирював на великій території у Боснії. Його заходами ще цього само року, 1900, засновано нашу парафію у Дев’ятині, а трохі пізніше і у Старій Дуброві.
Цього року, 1900, до Боснії вперше прибув митрополит Шептицький. Він відвідав Стару Дуброву і Каменмицю. При цій нагоді носився з думкою купити у Камениці поле на горі, щоби там розвести виноградник. Тоді мабуть були спроби купити і в Прняворі землю під церкву і парафіяльний дім.
Митрополит Шептицький бував у Боснії і 1902. року. Тоді куплено ту землю у Камениці де відтак монахи Студити почали плекати винницю.
1908. року митрополит Шептицький третій раз приїхав до Боснії
Року 1910. до Боснії прибув з Перемишля о. Фелікс Щурко як помічник о, Андрія Сеґедія, а того самого року о. др Йосиф Жук був назначений вікариєм римо-католицького сараєвського митрополита Штадлера, вікарієм для грекокатолів. До Сараєва він прибув 1. Х 1910. року. Застав лише о. Шурка, бо під кінець 1910. року Сеґеді виїхав з Боснії. А у Камениці були оо. Студити.
Намаганням о. Жука до Боснії прибули з Галичини ще три священики. о. Юрко Колодій, о. Михайло Кіндій і о. Григорій Біляк. Жук їх розмістив: Кіндія до Прнявора, Колодія на Дев’ятину, а Біляка до Старої Дуброви.
Почали будувати церкви, насамперед у Прняворі. Студити збудували дерев’яну у Камениці. а у деяких оселях будували разом з Поляками римо католиками, як наприклад на Дев’ятині.
Генеральним вікарієм о. Йосиф Жук був до 1. травня 1913. року, коли пішов за пароха до св. Варвари у Відні.
По відході о. Жука митрополит Шептицький почав старання, щоби у Боснії була оформлена Апостольська Адміністратура для греко-католиків. Першим адміністратором став о. Олексій Базюк. Назначено його 7. Х. 1914. року. Свій осідок він зі Сараєва переніс до Баня Луки. Тоді і створено парафії у Козарці і Баня Луці.
Апостольським адміністратором о. Олексій Базюк був до 1924. року, коли всі греко-католики на території Королівства Югославії увійшли до складу Крижевецької єпархії. Апостольська адміністратура була знесена, а о. Базюк став вікарієм крижевецького владики кир Діонізія Нярадого. Пізніше він вернувся до Галичини.
Владика др Діонізій Няраді по батьківському дбав про українців греко-католиків у Боснії. Заложив нові парафії: Каменицю, Лишню і Церовляни, а відновив парафію у Дервенті. По всіх оселях побудовані церкви. З Галичини прибули нові священики; о. Жиґмунд Слиж, о. Павло Теодорович, о. Михайло Костюк, о. Михайло Якимів о. Іван Левицький, о. Евстахій Легенький, о. Тарас Думка, о. Богдан Мизь, о. Стефан Матус.
Слід згадати, що 1912-1913. року у Козарці був парохом о. Еміліян Ковч, якого папа Іван Павло ІІ проголосив блаженним 27. червня 2001. року.
До початку Другої світової війни Українці греко-католики у Боснії були організовані у двох деканатах: Прняворськім і Баня-луцькім. До Прняворського деканату належали парафії: Прнявор, Дервента, Лишня, Дев’ятина і Лепениця, а до Банялуцького: Баня Лука, Стара Дуброва, Камениця, Козарац і Церовляни. Всіх вірних було коло 20.000.
Друга світова війна принесла великі шкоди нашому народу. Убитих було біля 500. Три парафії – Лепениця, Стара Дуброва і Камемиця перестали існувати. Люди з тих парафій, але і з других сіл, виселилися, в першу чергу до Бачки, а частино до Срему і Славонії.
Після другої світової війни в несприятливих обставинах почало кріпитись і релігійне і народне життя. По селах оформлено культурно-просвітні товариства. В Баня Луці 1967. року почали по Радіо транслюватися українські передачі. Оформлена Регіональна рада, по школах почало навчання української мови, видані буквар і українські читанки.
Війна 1991-1995. була катастрофічною для українців у Боснії. Можна сміло сказати, що вона завдала остаточний удар українському населеною в цій країні. Багато загинуло, багато виімігрувало в різні інші країни і більше не вернулися на свої вогнища. Залишилося трохи більше як три тисячі людей, а до того додана і прискорена асиміляція тих що залишилися.
Матеріальні шкоди направлено, як наприклад збудована нова церква у Прняворі, яка була в тій війні знищена, направлено і другі церкви, найбільше намаганням о. Петра Овада. Почали відживати і деякі культурно-мистецькі товариства, але то лебедина пісня.
Як по другій світовій війні зникли поодинокі українські населення і парафії у Боснії, так і після цієї зникли і зменшилися поодинокі села, як Детляк, Церовляни, Обсєчко та інші. А таких сіл як Пастирево, Ґаєва, Брезік, Марічка та інші – давно вже нема, а в кожнім з них була наша церковця. Ще все там приїздить кілька разів в році священик і відправляє Службу Божу для тих остатніх залишків нашого народу.
Зараз у Боснії шістьох священиків обслугує ці всі парафії: у Дервенті, Прняворі, Лишні, Дев’ятині, Баня Луці і Козарці.
Після другої світової війни збіднілі і в багатьох випадках переслідувані українці почали напускати Боснію та шукати кращого життя у інших частинах тодішньої Югославії або за кордоном і за океаном. Багато людей переїжджає до Славонії, Бачки, Сріму, а велике число залишають Югославію і поселяються в Західній Європі, Америці, Канаді та Австралії.
До Австралії вже деякі "боснійські" українці приїхали 1949 року та в 50-их роках. Найбільше число українців з колишньої Югославії почали оселятися в Австралії 1969 – 1975 років в той час коли Австралійський уряд брав на роботу людей з різних країн Європи і світу. Найбільше тих людей поселилися у Вікторії, в Джілонґу та Мельбурні, а також і по інших частинах Австралії, Аделаїда, Сідней, Брізбен, Ґолд Коуст та по інших містах.
Багато хто переїжджав до Австралії з економічних причин, але були і ті, які мусіли приїхати сюди задля політичних причин. Спеціально це стосується національно свідомих провідників українського народу на яких комуністичний уряд тодішньої країни дивився, як на ворогів народу.
Приїжджаючи до нової країни вони принесли із собою і свою віру, культуру і звичаї, які зберегли від своїх дідів і прадідів. Тому і не дивно, що на кожному місці де б не збиралися українці з країн колишньої Югославії чути гарну українську пісню, українську мову...
У перших початках переселення до Австралії деякі новоприбулі українці з колишньої Югославії задля різних обставин (сімейних і громадських) опинилися поза українською церквою і спільнотою, хоча ніколи не забули якого народу вони діти.
Багато поселенців і їхніх нащадків включилися до вже існуючої української спільноти в Австралії і своїми досвідом і знанням дали і надалі дають великий внесок цій спільноті тут в Австралії.
Так, як в Боснії, Славонії і в цілій колишній Югославії Наша Церква була невід`ємною частиною щоденного життя так і в Австралії "боснійські" українці залюбки не тільки ходять до Нашої Церкви, а дбають та підтримують її щоденно. Більшість цих людей не привикли бути членами будь-яких організацій, а натомість церкву уважали центром духовного та культурного розвитку.
Щиро сподіваюсь, що наступні роки перед нами допоможуть нам усім українцям де не будь ми народилися, звідкіля ми би не приїхали і де не будь ми живемо стояти мужньо на одному єдиному шляху, який веде нас до Бога і який пригадуватиме нам, що ми синами і дочками великого і славного українського народу.
Слава Україні і слава нашим предкам!
Дякую о. Роману Мизю за написаний історичний огляд історії українців в Боснії, якого я використав до цього реферату та Богадну Ліському якого праця "Українці у Боснії і Герцеговині" була мені основним джерелом інформацій.
 |
Ukrainian Catholic Cathedral Parish of Ss Peter and Paul
35 Canning Street, North Melbourne, 3051, VIC. Australia
Web: www.catholicukes.org.au
|
|
|
